Концепт "Професійно-особистісний саморозвиток"

Проаналізувавши сучасні тенденції розвитку освітньої парадигми, результати наукових досліджень професійної компетентності педагога, прослідковуємо актуалізацію пошуку механізмів, що сприяють цілісному розвитку особистості, що забезпечують її  цілеспрямоване самовдосконалення починаючи зі студентських років, і продовжуючи формувати дослідницьку позицію в професійній діяльності.

На сторінках авторського підручника «Педагогіка вищої школи» доктор педагогічних наук, професор З.Н. Курлянд у якості характерної ознаки сучасного суспільства визначає його людиноцентриську спрямованість, згідно з якою найважливішим показником прогресу є індивідуальний розвиток особистості, її здібностей, мислення, задоволення пізнавальних запитів і потреб. Віддтак майбутні фахівці повинні бути налаштовані на постійне оновлення своїх знань, професійних умінь  і навичок, збагачення досвіду пізнавальної та практичної діяльності, що підкріплюється відповідними ціннісними орієнтаціями.[Курлянд З. Н. Педагогіка вищої школи : Навч. посіб. / З. Н. Курлянд, Р. І. Хмелюк, А. В. Семенова, І. О. Бартєнєва, І. М. Богданова. - 3-є вид., переробл., доповн. - К. : Знання, 2007. - 495 c. - укp. 83 - 85]

Слушною є думка Г. Коджаспірової, яка підкреслює, що професійний розвиток передбачає зростання, становлення професійно значущих особистісних якостей і здібностей, знань та вмінь, активне та якісне перетворення особистістю свого внутрішнього світу, що призводить до принципової перебудови і способу життєдіяльності, зокрема творчої самореалізації у професії. – Коджаспирова  Г. М. Педагогический словарь / Г.М. Коджаспирова, А. Ю. Коджаспиров. – М.: Академия, 2001

Сучасні гуманістичні пріоритети вищої педагогічної освіти, на думку Т. Шестакової, вимагають розвитку суб'єктності майбутніх педагогів, їх самостійності, творчої активності, посилення відповідальності за власний професійний розвиток.

Вихідною тезою більшості вітчизняних досліджень є ідея детермінації розвитку особистості діяльністю, а тому людина вивчається з позицій її відповідності професії та успішної діяльності в ній. Розвиток особистості відбувається в процесі успішного оволодіння професійною діяльністю, значущою для суб'єкта. Для людини професія - це джерело існування і засіб особистісної самореалізації. Професіоналізація впливає на особистість, може її стимулювати або, навпаки, руйнувати, виступаючи, таким чином, чинником особистісного саморозвитку. У професійній діяльності практично неможливо відокремити особистісний початок від професійного. У зв'язку з цим зміст професійної діяльності в максимальному ступені збігається з реалізацією головної потреби людини - бути особистістю, потреби до самоздійснення, самореалізації.

Таким чином процес підготовки майбутніх педагогів має спрямовуватися на формування готовності до такої діяльності, що базується на потребі особистості у навчанні і вдосконаленні протягом життя. Розв’язання цієї проблеми – гуманістична парадигма, особисто орієнтована освіта, що спрямована на творчий розвиток індивідуальності на самореалізацію у професійній діяльності.

 В ракурсі сучасних досліджень педагога як суб'єкта професійної діяльності велике значення надається особистісному потенціалу. Суспільству сьогодні потрібен фахівець, який має не тільки функціональну готовність до професійної діяльності, але і той хто розуміє роль процесів самовдосконалення, безперервної освіти протягом життя. При цьому наскрізною ідеєю безперервної педагогічної освіти виступає готовність до професійно-особистісного саморозвитку. Професійно- особистісне зростання і самовдосконалення протягом усього періоду педагогічної діяльності - неодмінна умова успішної діяльності педагога.

Розглянемо більш детально феномен «професійно-особистісний саморозвиток» та проведемо дефінітивний аналіз даного поняття.

Рисунок 2Послідовність аналізу основних понять.

Поняття «професійно-особистісний саморозвиток» педагога знаходиться у міждисциплінарному контексті таких наук як філософія, психологія, педагогіка.

Вихідним поняттям є феномен «саморозвиток». Дослідження проблеми саморозвитку привертають увагу багатьох сучасних науковців і набувають широкого опрацювання в роботах Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, А. Маслоу, К. Роджерса, В.І. Слободчикова, Г.А. Цукерман, Б.М. Мастерова, П.Ф. Каптєрєва, Л.М. Кулікової, В.Г. Маралова, Т.В. Тихонової,Л.І. Зязюн, Г.К. Селевко, В.І. Андрєєва, Л М. Мітіної, К. Альбуханової Славської, І. Д. Беха, С. Б. Кузікової. І хоча проблеми саморозвитку особистості, професійного саморозвитку є надзвичайно актуальними в умовах сьогодення, шлях актуалізації саморозвитку особистості в освіті має давню історію, що сягає корінням до древніх цивілізацій. Орієнтацією на саморозвиток учня пронизані основи навчання Стародавньої Греції та Сходу, саморозвиток особистості не втрачав актуальності в епоху Відродження, Реформації, як ніколи значущим є цей процес на сучасному етапі розвитку суспільства.

 Якщо говорити про концепцію розвитку особистості, то її витоки сягають ще до філософії давнини. Ідея розвитку людини в процесі навчання належить Конфуцію. Про це свідчать його слова: «Вчення без роздумів марне, але й роздуми без навчання небезпечні», або такі настанови як: «з благоговінням ставитися до самовдосконалення», і при цьому постійно займатися самовихованням, самоосвітою, саморозвитком. Слова: «Я досліджую самого себе» належать Гераклітові, необхідність «звернення душі на себе», на свій внутрішній світ - Марку Лврелію і Платону, «пізнавати самого себе» - Сократу. Демокріт стверджував, що на першому місці має стояти не «багатознання», а розвиток. В творах Платона, початком самореалізації особистості повинна стати чеснота, яка- є, перш за все, в умінні направляти свій розум від перехідного і низинного до стійкого і високого. Сам ця чеснота є показником повноцінного розвитку особистості, а вустами вчителя Платона Сократа в девізі «Пізнай самого себе», закладена ідея саморозвитку особистості. Основну мету виховання філософ вбачав в моральному самовдосконаленні людини, у звільненні його від всіх поганих зовнішніх впливів і в створенні гармонійної єдності життєвих потреб і здібностей. Розвиток останніх, які обумовлені, за Сократом, інтересом до знань, веде надалі до самоактуалізації особистості.

Період Середньовіччя ознаменувався виникненням і поширенням християнства, що дало додатковий потужний поштовх розвитку практики саморозвитку особистості. Традиційно саморозвиток особистості у християнстві здійснюється у формі аскетизму Початком самовдосконалення людини у православ’ї традиційно вважається покаяння як результат вільного і свідомого самовідношення, самооцінки, що ґрунтується на критеріях оцінки, закріплених у моральній нормі. На цьому етапі виконується функція самопізнання, а також аксіологічна функція..Лозовой В. О., Сідак Л. М. Саморозвиток особистості у філософській  рефлексії та соціальній практиці. Монографія. – Х.: Право,2006. – 256 с., с. 190

Проблема саморозвитку набуває нового звучання із появою перших середньовічних університетів у Європі. Ідея саморозвитку у той час визначалась  за формулою «навчаючи-вчитися»[Фрицюк В.А. Професійний саморозвиток майбутнього педагога: монографія/Валентина Анатоліївна Фрицюк. – Вінниця: ТОВ «Нілан ЛТД», 2016. – 364с. ]

Представник епохи Середньовіччя - Августин Аврелій стверджував, що неможливе існування віри без пізнання та пізнання без віри, вони взаємно доповнюють одне одного. Він підкреслював, що людині необхідно зосередитись на собі, тоді вона знайде істину.

Епоха Відрождження характеризується поверненням до ідеалів античності, розвитком течії гуманізму, що спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти проповідували можливість самовдосконалення через залучення до культури. Саме в цей період утвердилася думка, що внаслідок розвитку і вдосконалення у процесі життєдіяльності особистість змінює своє ставлення до себе. Людина є творцем свого щастя і самої себе,цим вона відрізняється від інших істот.Фрицюк

За Дж. Локком, мислителем Нового часу, людина пізнає світ за допомогою відчуттів і рефлексії. Він створив своє вчення про рефлексію - здатність людського розуму до аналізу своїх власних думок і переживань, суть якого в тому, що пізнання є процесом наповнення людини ідеями для подальшого її розвитку.

Ще один науковець і філософ Нового часу Рене Декарт, освоївши чимало наук, зрозумів, що численні вчення про світ протирічать одне одному, тому Декарт ставить перед собою завдання «стати керівником самого себе» і реалізує його за такими пунктами:

1) відмова від пошуків єдино вірного вчення, відмова слідувати чужим думкам і постановка перед собою завдання самостійно знайти і вибудувати основоположні принципи свого мислення і поведінки;

2) накопичення власного життєвого досвіду;

3) прийняття рішення вибудовувати своє життя, спираючись на свої власні роздуми щодо придбаного ним самим досвіду;

4) формулювання своїх принципів мислення і життєвої поведінки;

5) регулярне проходження по наміченому для себе шляху. Декарт Р. [Descartes R.] Рассуждение о методе. М.: Мысль, 1989. Т. 1, с. 250–296.

Праці Декарта справили величезний вплив на розвиток філософії і науки Нового часу. Однак завдання Декарта - стати керівником самого себе не набуло широкого розповсюдження у колі освічених людей.

Бурхливі події соціального життя, наукові відкриття, радикальні зміни у світобаченні і світовідчутті людей не могли не виплинути на світосприйняття суспільства. В епоху Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Гердер, К.А. Гельвецій) затверджувалися погляди на саморозвиток як на вираз самовиховання. В класичній німецької філософії (І. Кант, Г.-В.Ф. Гегель, І.Г. Фіхте, Шеллінг) антропологічні та гуманістичні ідеї стимулювали осмислення проблем саморозвитку в педагогічному напрямку (рух від суб'єктивного духу до об'єктивного передбачає утворення, яке здійснюється за схемою: свідомість - спрямованість на моральність, самосвідомість - спрямованість на себе, розум - звільнення від себе). І. Кант, як й інші мислителі цього періоду, бачив людину як суб'єкта поводження в суспільстві та власного самовдосконалення. І. Кант наголошував, що істина знаходиться в самій людині, в її самосприйнятті, а не в зовнішньому світі. Перш ніж зрозуміти оточуючий світ, людині необхідно зрозуміти саму себе.

Г. Гегель, розглядаючи концепцію саморозвитку, мав на увазі проходження стадій від здатності людино до пізнання «самої себе» як вихідної точки саморозвитку до втілення утворюючої сили особистості.

У період XVII – XIX століть філософські ідеї у Західній Європі розвивалися під впливом протестантизму та раціоналізму, що значно спростило трактування поняття «саморозвиток».

Самовиховна практика у протестантизмі не спрямована на виховання широкого спектру моральних почуттів, які позитивно оцінюються ортодоксальним християнством (дружби, навіть любові, самозречення, шляхетності, особливо презирства до багатства, самопожертви тощо), прагнення яких складає основу саморозвитку, вона спрямована на саморегуляцію, зовнішню відповідність певним чеснотам, професійне самовиховання. Лозовой, с. 195

З іншого боку соціально-економічна ситуація у Європі, особливо починаючи з ХVIII ст., створила особливі, неповторні умови духовного життя. У цей період, зокрема у XIX ст., розвиток капіталізму, раціоналізація життя, інтенсивна соціальна динаміка, конкуренція у західноєвропейських країнах викликали і вимагали активності, самовпевненості, розвитку здібностей особистості. За цих умов відпрацьовувалися індивідуалістичні стратегії самовиховання, які реалізувалися переважно в моделях професійного самовиховання та самоосвіти. У західноєвропейській культурі виникає поняття selfmademen (людина, що створює сама себе). Йдеться про досягнення соціального статусу, матеріального багатства, розвиток здібностей, отже, поняття selfmademen точно показує, якими стали орієнтири самовиховання. Лозовой С. 196

Основоположними є погляди зарубіжних педагогів Західної Європи XVIII - XIXст. на процес саморозвитку і самопізнання особистості. Відомі педагоги Й. Песталоцці і А. Дістервег основну мету виховання вбачали в гармонійному розвитку задатків, які має людина від природи за допомогою самодіяльності. Саме Дістервегом було обґрунтовано положення дидактики розвиваючого навчання, що ґрунтувалися на активності і усвідомленні учнями отриманої інформації. Навчання, на його думку, це лише засіб для всебічного розвитку.

Одна з найбільш впливових концепцій саморозвитку людини в європейській педагогіці по праву належить І. Г. Песталоцці. Освіту людини він розглядав, слідом за Ж. Ж. Руссо, як саморозвиток її власних сил, які даровані природою, і нею ж зумовлена природна потреба їх активного розвитку. «Око хоче дивитися, вухо - чути, нога - ходити і рука - схопити. Але також і серце хоче вірити та любити. Розум хоче мислити. У будь-якому задатку людської природи закладено прагнення вийти зі стану безжиттєвості і неумілості та стати розвиненою силою» [Песталоцци И. Г. Избранные педагогические сочинения: в 2 т. М.: Педагогика, 1981. Т. 2., 416 с., с. 213].

Починаючи із другої половини XIX ст., прослідковує В. А. Фрицюк, дослідження саморозвитку охоплює багато галузей гуманітарного знання, які переносяться до сфери соціальної психології, соціальної, культурної та філософської антропології. Виникають напрямки і школи, цілком орієнтовані на проблематику саморозвитку, наприклад персоналізм, екзистенціалізм ( С. К’єркегор, К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.П. Сартр).

К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоствердження.

Російська педагогіка кінця XIX - початку XX ст. розвивала уявлення про дитину як цілісну особистість. Значну роль при цьому відігравали антропологічні погляди К. Д. Ушинського. Ще будучи молодим професором Ярославського Демидівського ліцею, К. Д. Ушинський звертався до своїх студентів в лекції з правознавства зі словами: «Найбільш суттєва, найлюдяніша потреба в людині є потреба вдосконалення, розвитку» [Ушинский К. Д. Педагогические сочинения: в 6 т. М.: Педагогика, 1988. Т. 1. 414 с., с. 39].

Радянська педагогіка не поділяла цю досить стійку антропологічну позицію російської дореволюційної педагогіки. Затверджувався обґрунтований на базі марксистської методології постулат: саморозвиток - не мимовільна активність особистості, а результат її успішного виховання і навчання (Н. К. Крупської, А. В. Луначарський, А. П. Пінкевич, М. М. Пістрак, А. Г . Калашников, А. С. Макаренко). Досить ясно проявлялася ця теоретична установка і в 60-80-ті роки ХХ ст. (В. О. Сухомлинський, А. Я. Арета, А. І. Кочетов, Л. І. Рувінський).

У працях європейських гуманістів XX століття саморозвиток розглядається як двосторонній процес в умовах взаємодії особистості із соціокультурним оточенням, соціальні ідеали повинні стати внутрішнім переконанням на підставі особисто пережитого просвітління.

У роботах зарубіжних психологів теорія саморозвитку особистості представлена у концепціях 3. Фрейда, А. Адлера, К. Юнга, Г. Раншбурга, П. Поппера, А. Маслоу, Е. Еріксона, К. Роджерса; саморозвиток як прагнення до пошуку мети свого існування розкрито в концепціях В.Е. Франкла і Л.Р. Хаббарда; саморозвиток як зміна соціальних установок і побудова власного життя в теоріях Е. Берна, Т. Харріса, М. Рокіч.

В основу уявлень зарубіжних дослідників (А. Адлер, А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, З. Фрейд, Е. Фромм, Е. Еріксон, К. Юнг) про людину та її здатність до зміни, розвитку, особистісного росту покладено постулат про постійну зміну його «самості», вивчені прояви і джерела цього феномена, перспективи та бар'єри особистісного зростання.

Представники гуманістичної психології розвитку (А. Маслоу, Г. Олпорт, К. Роджерс) виходять з уявлення про те, що в кожній людині є прагнення ставати компетентним, цілісним, повним - тенденція до самоактуалізації, яка є основоположною для людини. Самоактуалізація є вищою формою саморозвитку.За визначенням автора теорії самоактуалізації А. Маслоу, самоактуалізація - це вміння людини стати тим, ким вона здатна стати, тобто особистість зобов'язана виконати свою місію - реалізувати те, що в ній закладено відповідно до власних вищих потреб: Істини, Краси, Досконалості.

У XXI столітті проблема «саморозвитку» привертає увагу багатьох науковців і набуває широкого опрацювання.

У концепції С.Л. Рубінштейна, проблема саморозвитку є, перш за все, проблема визначення свого способу життя. На думку К.А. Абульхановой-Славської, центральним моментом особистісного саморозвитку є самодетерминація, власна активність, усвідомлене прагнення зайняти певну позицію, яка формується всередині координат системи відносин.

А.А.Бодалев, К.Н.Абульханова-Славська, простежуючи особливості саморозвитку особистості, як суб'єкта діяльності, акцентують увагу на значенні професійної діяльності як оптимального умови його творчого саморозвитку. Інакше кажучи, тільки значуща діяльність може стати основою саморозвитку.

В.І. Слободчиков і Є.І. Ісаєв визначають саморозвиток як фундаментальну здатність людини ставати і бути справжнім суб'єктом свого життя, скеровувати власну життєдіяльність в предмет практичного перетворення.

Остапенко Е. О., досліджуючи підходи до визначення поняття  «саморозвиток» зазначає, що ряд авторів під час вивчення даного поняття зосереджує увагу на його внутрішній організації (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, М.М. Костогризов, А.В. Вєтхов, В.П. Вєрєтєнніков, Е.А. Коваленко, Л.Г. Петерсон, Л.М. Кулікова). Наприклад, М.М. Костогризов розуміє феномен саморозвитку як обов’язково внутрішній, мотиваційний процес, спрямований на досягнення конкретної мети, як свідоме самовдосконалення. Внутрішньо організовані процеси відбуваються за наявності спрямованості особистості на саморозвиток. Спрямованість розуміється як сукупність мотивів, які впливають на поведінку людини, незалежно від ситуації.

П.Ф. Каптєрєв, Т.В. Тихонова, М.А. Костенко, Ю.А. Лобейко, Н.М. Лосєва розглядають саморозвиток як зовнішньо організований процес особистісного та професійного самозмінення, самовдосконалення, як процес або технологію, що включає сукупність форм, методів і прийомів.

На думку В.І. Андрєєва «Саморозвиток особистості – це особливий вид творчої діяльності суб’єкт-суб’єктної орієнтації, спрямований на інтенсифікацію і підвищення ефективності процесів «самості», серед яких системоутворюючими є самопізнання, творче самовизначення, самоуправління, творча самореалізація і самовдосконалення особистості»

С. Б. Кузікова визначає особистісний саморозвиток як свідому, цілеспрямовану і самокеровану активність особистості, мета якої полягає у самозміні в позитивному напрямі, що і забезпечує особистісне зростання, самовдосконалення.

Соколовська С. М. аналізуючи сучасні дефініції саморозвитку людини, справедливо зазначає, що поняття «саморозвиток» знаходиться у міждисциплінарному контексті таких наук як філософія, соціологія, психологія, педагогіка. В енциклопедичній літературі запропоновано різні трактування поняття саморозвитку. З одного боку воно тлумачиться як розумовий або фізичний розвиток людини, якого вона досягає самостійними заняттями, вправами ; або розвиток кого-небудь власними силами, без впливу, сприяння зовнішніх сил, з другого боку саморозвиток визначається як саморух, для якого характерним є перехід на більш високий ступінь організації. Досліджуючи сутнісні характеристики поняття «саморозвиток»,  С. М. Соколовською [Професійний саморозвиток майбутнього фахівця: Монографія / За ред. В.А.Ковальчук. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011. –204 с., с. 31] було проведено контент аналіз, згідно із данними якого категорійними ознаками саморозвитку вважаються:

Ø процес – 27,2 % визначень (А.П. Сманцер, І. Краснощок, Н.М. Пилипенко, Г. Селевко, В.Ю. Боборикін, В.С. Марущак, Р.М. Цокур, Д.В. Чернілевський);

Ø розвиток – 18,2 % визначень (Великий тлумачний словник української мови, філософський словник, словарь русского языка, словник української мови в 11-ти т.);

Ø  саморух, різновид саморуху – 15,2 % визначень (Великий енциклопедичний словник, філософський енциклопедичний словник, філософська енциклопедія, Велика Радянська Енциклопедія);

Ø  зміна – 15,2 % (філософська енциклопедія, Велика Радянська Енциклопедія, С.А. Смирнов, І.Б. Котова, Е.Н. Шиянов);

Ø форма – 12,1 % визначень (П.П. Горностай, Л.І. Зязюн, В.І. Слободчіков, Є.І. Ісаєв);

Ø  рух – 9,1 % визначень (Українська радянська енциклопедія в 17 т., Великий тлумачний психологічний словник);

Ø  здатність, спроможність – 9,1 % визначень (В.І. Слободчіков, В.А. Степанов, С.В. Кульневич);

Ø діяльність, активність – 9.1 % визначень (М.Й. Боришевський, Л.І. Зязюн, М. Б. Ценко);

Ø якісний напрям, спрямованість – 6,1 % визначень (Т. Шайнюк, І.В. Кузьменко);

Результатом узагальнення та аналізу наукових матеріалів з даної проблематики стає виділення двох основних підходів до розуміння поняття «саморозвиток»: психологічного і процесуально-організаційного. Останній об’єднує розуміння особистісних і професійних самозмін як процесів. Необхідно відзначити, що як внутрішньо організовані, так і зовнішньо організовані процеси саморозвитку базуються на психічних процесах людини. Самопізнання, самоактуалізація, пізнання власних психічних та психомоторних здібностей, емоційних та вольових якостей стають запорукою успішного розвитку та саморозвитку.

У сучасних дослыдженнях активызувалося також комплексне розуміння поняття «саморозвиток».  М.А. Костенко визначає саморозвиток як становлення особистості з метою ефективної самореалізації «на основі внутрішньо значущих впливів», тобто простежується наявність двох складових процесу: зовнішньої і внутрішньої.  Г.К. Селевко розуміє саморозвиток як внутрішньо, так і зовнішньо організованим процесом. Науковець зазначає, що спрямованість та інтенсивність саморозвитку і самовдосконалення значною мірою визначаються соціальним середовищем та використаними педагогічними засобами. З точки зору Г. Селевко, саморозвиток є вищою духовною потребою, яка включає потреби пізнання, самоствердження, самовираження, безпеки, самовизначення, самоактуалізації, є прагненням людини до розвитку та самовдосконалення [Селевко Г.К. Технологии развивающего образования. М.: НИИ школьных технологий, 2005. – 192 с., с. 132].

Саморозвиток людини проходить в декількох аспектах, найбільший інтерес викликає саморозвиток людини як суб'єкта професійної діяльності. У психологічній науці професійний розвиток розглядається як процес професіоналізації і досліджується в зв'язку з онтогенетичним розвитком людини, його особистісними якостями, місцем і роллю здібностей та інтересів, формуванням суб'єкта праці, проблемою життєвого шляху і самовизначення, виявленням вимог, що пред'являються професією до людини, становленням професійної свідомості і самосвідомості в рамках різних шкіл і напрямків [Панова Н.В. Личностно – профессиональное развитие педагога на разных  этапах жизненного пути: монография СПб: АППО, 2009 г.].

Вивчення категорії саморозвитку в професійній сфері дозволило звернутися до досліджень А. К. Маркової Л. М. Мітіної, Б. М. Мастерова, В. А. Сластьоніна, Р. С. Немова, Г. А. Цукерман, в яких обґрунтовується ідея детермінації розвитку особистості діяльністю, і тому людина вивчається з позицій її відповідності професії та успішної діяльності в ній.

Характеризуючи види професійної компетентності, А.К. Маркова розкриває індивідуальну компетентність, виділяючи таку сторону праці, як цілісний професійний саморозвиток, змістовними характеристиками якого є: професійна самосвідомість, прийняття себе як професіонала; постійне самовизначення; саморозвиток професійних здібностей; самопроектування; побудова власної стратегії професійного зростання; побудова і реалізація свого професійного життя та ін [Личность и профессия: психологическая поддержка и сопровождение / Л.М.Митина, Ю.А. Кореляков, Г.В. Шавырина. – М.: Академия, 2005. – 336 с.].

Професійний саморозвиток розглядається дослідниками як цілеспрямований процес удосконалення професіоналізму, який визначається самою людиною. В. А. Сластьонін дає таку дефініцію професійного саморозвитку - процес інтеграції зовнішньої професійної підготовки і внутрішнього руху, особистісного становлення людини. Зовнішня професійна підготовка задає зміст, форми, схеми професійної рефлексії, а внутрішнє рух забезпечує енергію, реалізацію, особистісний смисл професійного саморозвитку. Зовнішня підготовка і внутрішній рух є складовими процесу професійного саморазвития. В. А. Сластенин ПРОФЕССИОНАЛЬНОЕ САМОРАЗВИТИЕ УЧИТЕЛЯ https://cyberleninka.ru/article/n/professionalnoe-samorazvitie-uchitelya

Харченко П.В. бачить у професійному саморозвитку постійний процес оволодіння професійно- необхідними новими, актуальними знаннями, вміннями та навичками, їх вдосконалення з метою опанування творчим рівнем виконання фахової діяльності Харченко П.В. Формування готовності до професійного саморозвитку у майбутнього педагога-музиканта: Дис.. канд. пед. наук. – К., 2004. – 246с, с. 42

О. М. Пєхота співвідносить професійний саморозвиток із усвідомленим цілеспрямованим самовдосконаленням, самозміною з метою досягнення високих результатів в теперішній та майбутній професійній діяльності [ Пехота Е.Н. Индивидуальность учителя: теория и практика: Учебное пособие для студентов и преподавателей педагогического института, учителей и слушателей ИУУ. – Николаев, 1997. – 144 с., с.113].

В. А. Фрицюк, аналізуючи сучасні наукові погляди на поняття професійний саморозвиток, розуміє під цим процесом свідому діяльність людини, спрямовану на повну самореалізацію себе як особистості в тій соціальній сфері, яку визначає її професія.

Особливо значущим є процес саморозвитку у професіїній діяльності педагога. Сучасні вимоги до особистості та професіоналізму педагога актуалізують нові підходи  до визначення даного поняття. Професійний саморозвиток педагога є предметом досліджень Л. Мітіної, А. Кужельного, В. Сластьоніна, І. Зязюна, О. Чудіної, О. Пєхоти, С. Кубрак, Т. Тихонової Л. Павленко, О. Гандабури, О. Чудіної, В. Фрицюк.

Саморозвиток педагога – показник суб’єктності викладача на всіх етапах його безперервної педагогічної освіти. Утім, саморозвиток викладача в професійній ді- яльності є сутнісним соціокультурним проявом процесів самоорганізації особи, невід’ємною людською цінністю і потребою, направленою до ідеалу, результатом власного свідомого визначення цілі [Євтух М. Б. Педагогічна діяльність / М. Б. Євтух // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; головний ред. В. Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – С. 640-6413].

Метою саморозвитку викладача є освоєння якісно нового рівня професійної компетентності, професійної майстерності, що забезпечує здатність удосконалю- вати педагогічну реальність. Це – зростання, становлення, інтеграція і реалізація в педагогічній праці професійно значущих особистісних якостей і здібностей, про- фесійних знань і умінь, але головне – «це активне якісне перетворення викладачем свого внутрішнього світу, що призводить до принципово нового його ладу і способу життєдіяльності» [Гирич З. Чем больше в образовании самообразования, тем совершеннее личность / З. Гирич // Новий колегіум. – 2004. – № 1/2. – С.57-65. 2]

О.Пєхота досліджуючи  готовність майбутнього вчителя до професійного саморозвитку, розглядає її як складно структуроване утворення, що містить чотири компоненти: мотиваційно-цільовий, що забеспечує спрямованість подальших особистісно-професійних перетворень; змістовий,який опікує поповнення системи спеціальних знань про структуру індивідуальності педагога та механізми його професійного саморозвитку; операційний, що забеспечує володіння способами і прийомами здійснення професійного самодослідження і самовдосконалення; інтеграційний, який дозволяє створити єдину картину професійної індивідуальності педагога, що відтворює певний етап професійного розвитку й прогноз, що випливає з його особливостей, здійснення майбутньої професійної діяльності [9, c. 78].

О. Гандабура наголошує на інтеграції  та реалізацію у педагогічній діяльності професійно значущих особистісних рис та здібностей, професійних знань і вмінь педагога в процесі саморозвитку.

Л.А. Павленко підкреслює, що, в основі самореалізації творчого потенціалу вчителя лежить професійний саморозвиток вчителя,  вказуючи на взаємопов‘язані форми вираження і реалізації особистості: ü самоствердження – можливість людини показати себе з найкращого боку та організація своєї діяльності таким чином, щоб в усій красі проявити свої якості, риси тощо; ü самовдосконалення – можливість особистісного росту людини, набуття та подальше вдосконалення тих рис і якостей особистості, наявність яких наближає її до ідеалу, а також оволодіння новими для особистості видами діяльності;самоактуалізація розуміється автором як вища форма саморозвитку, складовими якого є дві попередні форми, тобто мається на увазі спроможність особистості виявити в собі потенціал і використовувати його в житті для вдалого виконання свого призначення. Павленко Л.А. Самореалізація творчого потенціалу вчителя в процесі формування національної еліти // Проблеми та перспективи формування національної гуматіітарно-технічної еліти: зб.наук.праць / за ред. Л.Л. Товажнянського, О.Г. Романовського. – Вип.19(23). – Харків: НТУ "ХПІ", 2008. – 220с.

Саморозвиток учителя у професійній діяльності є сутнісним соціокультурним проявом процесів самоорганізації особистості, невід’ємною людською цінністю і потребою, спрямованою до ідеалу, і результатом власного свідомого ціле покладання.

Аналіз наукових досліджень дозволяє виділити ряд істотних характеристик саморозвитку педагога:

ü внутрішній процес самозміни особистості під впливом внутрішніх протиріч;

ü це внутрішній процес самозміни системи під впливом власних протиріч, вищий рівень саморуху; при цьому система, що саморозвивається, повинна бути відкритою, оскільки внутрішні ресурси не зможуть забезпечити тривале існування системи;

ü спосіб реагування людини на вплив соціального середовища;

ü процес інтеграції зовнішньої професійної підготовки і внутрішнього руху, власного становлення людини.( Б. Єлканов) Зовнішнє задає зміст, форми, схеми, а внутрішній рух забезпечує реалізацію саморозвитку, її значення

ü вияв активності, яка визначається здатністю здійснювати особистісні вибори на основі пізнання себе;

ü свідома якісна зміна самого себе і власної діяльності;

ü це не що інше як сублімація його креативної діяльності, що реалізується безпосередньо в педагогічній діяльності, що в свою чергу направлена на особовий, інтелектуальний і діяльний розвиток учня, одночасно функціонуючи як основа самовдосконалення педагога й учня в їх взаємодії;

ü цілеспрямований процес, в якому зміни відбуваються не тільки у мотиваційній, емоційній, вольовій та інтелектуальній та інших сферах, але і в процесах „самості”;

ü особливий вид діяльності, що є цілеспрямованою на підвищення ефективності процесів „самості”, які необхідні для успішного виконання діяльності (В. Андреєв, О. Леонтьєв, В. Маралов, Л. Рувинський). Як стверджує В.Беспалько, „самість” (або уявлення про себе) – погляд людини на себе, заснований на минулому досвіді, даних теперішнього й очікування майбутнього; вираження загальної тенденції організму вести себе так, щоб підтримувати та підсилювати себе;

ü свідома діяльність людини, спрямована на якомога більш повну реалізацію себе як особистості.

 Розгляд єдності професійного та особистісного розвитку майбутніх педагогів є перспективним напрямом педагогічних досліджень, що підтверджують праці сучасних науковців. Розвиток людини, як особистісний, так і професійний, відбувається в її діяльності, в результаті чого людина набуває конкретних умінь, що трансформуються в її особисті риси. Особистий результат професійного розвитку людини, безсумнівно, значно ширше традиційно виділених форм професійного досвіду - знань, умінь, навичок.

Варто звернути увагу на те, що більшість дослідників вкаують на нерозривність процесів професійного та особистісного саморозвитку. У професійній діяльності практично неможливо відокремити особистісний початок від професійного. У зв'язку з цим зміст професійної діяльності в максимально наближений до реалізації головної потреби людини - бути особистістю, потреби до  самореалізації. Особистісно-професійне зростання і самовдосконалення протягом усього періоду педагогічної діяльності - неодмінна умова успішної діяльності педагога. А. К. Маркова зауважує, що праця для вчителя не може не бути засобом самовираження, самореалізації [ Маркова А. К. Психологический анализ профессиональной компетентности учителя // Сов. педагогика. 1990. № 8. С. 82–88. , с. 14].

 У працях Б.С.Братуся, згуртованих на цілісному підході до особистості, стверджується, що діяльність набуває здатності відображатися через особистість. Досліджуючи особистісний та професійний розвиток учителя, Л.М.Мітіна дійшла до висновку про їхню єдність, оскільки в основу кожного напряму закладений принцип саморозвитку. В якості головних чинників розвитку науковець розглядає внутрішнє середовище особистості, її активність, потребу в самореалізації [Нечепоренко, М. А. "Дефінітивний аналіз поняття готовності майбутніх учителів іноземних мов до професійно-особистісного саморозвитку." Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Педагогіка і психологія 42 (1) (2014): 233-236.]

Все більше сучасних дослідників обгрунтовують припущення,про те, що професійний саморозвиток педагога спрямований на освоєння якісно нового рівня професійної компетентності прямо пропорційно пов'язаний із зростанням, становленням, інтеграцією і реалізацією в педагогічній праці професійно значущих особістісніх якостей і здібностей, активним якісним перретворенням викладачем особливостей своєї особистості в дієвий робочий інструмент.Тому перспективним напрямком сучасних педагогічних, психологічних та акмеолагічних досліджень виступає феномен «професійно-особистісний саморозвиток»

Професійно-особистісний саморозвиток активно розглядається в акмеології ( наука про досягнення людиною вершин свого розвитку) як безперервний процес, в рамках якого людина набуває здатності керувати поточними подіями, формувати конструктивні і позитивні міжособистісні взаємини, інтелектуальні, організаторські здібності, сприймати життя у всьому його різноманітті, бути відкритим для життєвого і соціального досвіду і т.д. [Деркач А.А. Методолого-прикладные основы акмеологических исследований. Монография. – М.: Изд-во РАГС, 1999. – 391 с.]

О.М. Пєхота визнає профеійно-особистісний саморозвиток найважливішим елементом професійної діяль- ності і розуміє його як специфічну самоорганізацію педагогом свого особистісного освітньо-розвивального простору, в якому він виступає як суб’єкт свого професійно- го становлення і розвитку, де відбувається освоєння і ухвалення ним змісту і техно- логій сучасної освіти, вироблення індивідуально-творчого професійного почерку, авторської педагогічної системи.

Проблему професійно-особистісного саморозвитку майбутнього вчителя О. Чудіна розглядає як процес якісної, цілеспрямованої свідомої зміни його особистісної сфери, що забезпечує саморозвиток особистості дитини і є неодмінною умовою становлення суб’єктності. Вона визначає функції, через які найбільш повно розкривається сутність професійно особистісного саморозвитку майбутнього вчителя: цілепокладання – визначає специфіку соціальної поведінки, професійно-педагогічної й навчальної діяльності майбутнього вчителя; рефлексивна – саморозвиток спонукає майбутнього учителя до аналізу причинно-наслідкових зв’язків, стимулює розвиток його здатності до самовивчення, роботи над собою і застосування цієї здатності до складних умов і обставин професійної реальності, пошуку особистісної оцінки власного життєвого і педагогічного досвіду; активної взаємодії – саморозвиток, як внутрішня якісна зміна, в основі якої лежить суперечність між „Я” реальним та ідеальним, зумовлює потребу в діяльності й активності майбутнього вчителя (взаємодія із значущим іншим запускає механізми саморозвитку); нормативна – саморозвиток підтримує рівновагу в системі діяльності педагога, зменшує вплив дестабілізаційних факторів у педагогічному середовищі, визначає дотримання правових відносин. Професійно-особистісний саморозвиток дослідниця подає як взаємозв’язок таких компонентів: самосвідомість – самооцінка – самоорганізація – самоуправління [Чудина Е.Е. Основы целеполагания в становлении профессионально-личностного саморазвития будущего учителя [Електронний ресурс] / Чудина Е.Е. – Режим доступу: http://borytko.nm.ru/papers/subject1/chudina.htm].

Процес професійно-особистісного саморозвитку фахівця має свою неповторну специфіку та полягає зокрема у розвитку професійно-важливих якостей, інноваційного та творчого мислення, наукового світогляду, професійної самостійності, вмінь пошуково- дослідницької роботи, а також в оволодінні глибокими знаннями та здатністю застосовувати їх на практиці [Свіржевський М. П. Професійно-особистісний саморозвиток учителя / М. П. Свіржевський // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання у підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми. - 2016. - Вип. 46. - С. 46-49. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Sitimn_2016_46_14. ]

О.В. Ніколаєва, В. А. Кузнєцова вважають професійно-особистісний саморозвиток невід'ємною частиною професійної діяльності майбутнього вчителя. [Николаева Е.В., Кузнецов В.А. ПРОФЕССИОНАЛЬНО-ЛИЧНОСТНОЕ САМОРАЗВИТИЕ КАК НЕОТЪЕМЛЕМАЯ ЧАСТЬ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ БУДУЩЕГО УЧИТЕЛЯ // Успехи современного естествознания. – 2004. – № 1. – С. 72-73]

Дослідниці розкривають сутність професійно-особистісного саморозвитку через його функції:

ü Целіутворюча функція → визначає ціннісно-смислові орієнтації майбутнього вчителя;

ü Рефлексивна → стимулюю самовивчення майбутнього вчителя, роботу над собою, пошук і особистісну оцінку власного життєвого і педагогічного досвіду;

ü  Нормативна → зумовлює дотримання правових відносин;

ü  Активної взаємодії → запускає механізм саморозвитку.